САМООРГАНІЗАЦІЯ СОЦІУМУ В КОНТЕКСТІ СУЧАСНИХ РЕАЛІЙ ГЛОБАЛІЗАЦІЇ

Анотація

Актуальність дослідження. Невпорядкована діяльність людини породила диспропорції у відношенні між людиною та навколишнім світом, порушила баланс біо-, техно- та антропосфери. Сутнісна причина такого становища полягає в тому, що відбулось тотальне застарівання й вичерпання науково-світоглядної парадигми, вираженої у відставанні теоретичних можливостей людини від практики. Соціальна та екологічна криза також є епістемічною кризою, яка ускладнює передбачення наслідків діяльності, збільшує невизначеність і позбавляє керованості, що може мати непередбачувані результати. Парадокс в тому, що тільки за допомогою власної діяльності на якісно інших підставах можна вийти з глухого кута, в основі якого криза метафізичних основ людського буття, або ж вичерпаність та недостатність усталених способів постановки пізнавально-дослідницьких питань (парадигми) для реалій сьогодення. Мета статті – концептуалізація соціальної самоорганізації в контексті сучасних реалій глобалізації як нової парадигми. Основні результати дослідження. Самоорганізація – це третій варіант розвитку світу та змін у бутті – в першу чергу це самозміни та саморозвиток, що презентує менш механістичний та більш секулярний погляд на сталий розвиток, що зближує її з гуманізмом. Визначено, що самоорганізація соціуму – це емержентні ефекти того, що роблять люди і нічого більше. Так формується обґрунтоване розуміння, що ніякі потойбічні сили чи сліпа дія природи не дадуть готових рішень глобальної проблематики, а розраховувати потрібно тільки на себе – на людські можливості як внутрішній ресурс соціальної світ-системи. Нова світоглядна парадигма самоорганізації фіксує світоглядний зсув від імперативу адаптації людини до зовнішніх умов природно-соціального буття на їх цілеспрямовану зміну та полягає у декількох принципах: від механістичності до людиновимірності, від соціалізації до генерації, від конкуренції до співпраці. Зроблено висновок про зміну метафізичних основ людського буття, що полягає у транзиті визначальних принципів від механістичності, соціалізації та конкуренції до людиновимірності, генерації та співпраці. Це формує новий спосіб постановки дослідницьких завдань, концептуалізуючи самоорганізацію соціуму як нову парадигму. Завдяки такій більш гуманістичній оптиці розгляду, виникає можливість розв’язати парадокс власного впливу людини на природу і суспільство та перевести його у конструктивне русло.