РЕТРОАРХАЇЗУЮЧІ СИНТЕЗИ В СЦЕНОГРАФІЇ ПОЧАТКУ ХХ СТОЛІТТЯ

Анотація

Наголошено на актуальності звернення до філософських засад етноремінесценцій та ретроархаїзучих тенденцій стилю модерн в творчості Миколи Реріха, який в Парижі, на сцені Дягілєвських сезонів здійснив синтез мистецтв та літургійного, релігійного світогляду. Мета статті – визначити сценічний синтез мистецтв як симбіоз профетичного, месіаністичного вчинку художників модерну та етнокультурних реконструкцій прадавнього світу. Методологія дослідження презентована компаративним та системним підходами, З філософських методів задіяні трансцендентальний, феноменологічний та діалектичний методи, які дають можливість здійснити філософсько-антропологічний аналіз синтезу мистецтв як динамічної цілісності в контексті можливого, наявного та постнаявного модусів існування художнього твору. Наукова новизна статті. Доведено, що ретроархаїзуючи інтенції стилю модерн є рецидивом романтизму як певного протомодерну, який був орієнтований на мистецтво Сходу, культивацію минувшини та теургізм творчості. Втім, екуменізм не є метою синте́ з Реріха. Багато інтерпретаторів стверджують, що християнство вже не виконує свою роль religare, втратило свої містичні сили, потрібно знайти певний метарелігійний синтез, а синтез індуїзму і християнства, начебто, дасть оновлення. Реріх не має відношення до подібних тверджень. Глибинна орнаментальна синтагматика його творів дає можливість відчути, наскільки динамічно, структурно та індивідуально створюється художній образ. Три складові хореїчного симбіозу – музична, хореографічна і художня – утворюють неповторний синтез, який сприймається як буквально занурення в міф. Висновки. Принципи, які сповідували Микола Реріх, Ігор Стравінський і Вацлав Ніжинський, були подібними. Їх можна охарактеризувати як ретроархаїзуючий кубізм: зрізи, злами форм звучної і зображувальної матерії в усіх контрастних реаліях цієї синтетичної і художньої поеми-драми мистецького твору.