ДОБРОЧЕСНІСТЬ ТА ЇЇ ІСТОРИЧНІ ПРОТОТИПИ (НА МАТЕРІАЛІ ДУХОВНОГО ВИРОБНИЦТВА НА СЛОБОЖАНЩИНІ ХІХ СТ.)

Анотація

Статтю присвячено дослідженню історичних прототипів та культурно-антропологічних аспектів формування доброчесності. Особливу увагу приділено аналізу поняття доброчесність у площині культури свободи, унікальний досвід формування якої на перетині традиційного і модерного світу демонструє Слобожанщина початку ХІХ ст. Метою даного дослідження є експлікація значення поняття доброчесність у площині культури свободи, унікальний досвід формування якої на перетині традиційного і модерного світу демонструє Слобожанщина початку ХІХ ст. Саме тому, пропонується здійснити культурно-антропологічний аналіз історичних прототипів академічної доброчесності, на прикладі духовного виробництва на Слобожанщині ХІХ ст. Здійснено розгляд поняття доброчесність в історичній ретроспективі, що дозволило уточнити соціально-культурні параметри та історико-національну специфіку формування культури доброчесності. Врахування цих аспектів в сучасних освітньо-виховних проєктах, націлених на формування культури академічної доброчесності, дозволить уникнути редукції смислів даного поняття виключно до законодавчо-регулятивного розуміння та вивести його із суспільно-державного рівня на суб’єктно-екзистенційний рівень розуміння. Фокус на аксіологічному вимірі людського існування дозволить більш детально розглянути екзистенційні, культурні та соціальні чинники, які відіграють значиму роль у формуванні культури доброчесності. Проаналізовано основні конфігурації зовнішніх та внутрішніх чинників, як надійного механізму формування культури доброчесності в суспільстві та їх способи інституційного закріплення. Доведено, що структурна закріпленість зовнішнього і внутрішнього рівнів формування культури доброчесності є характерною для домодерного та модерного світосприйняття. З’ясовано, що сучасну добу цифрових технологій, яка висуває безліч пропозицій і спокус для швидкого досягнення цілей на рівні особистості, спільноти, держави недоброчесним шляхом, є необхідність оптимізації етичного кодексу. Це потребує не тільки посилення зовнішнього контролю над дотриманням кодексу доброчесності у всіх сферах людського буття, але й виховання у людини внутрішньої потреби бути доброчесним. Досвід такого самовиховання, концептуально оформлений Г. Сковородою, як самодидактика шляхетної людини, був здійснений на Слобожанщині ХІХ ст. та заслуговує на увагу у сучасних контекстах.